Кілька років тому в роботу до мене прийшла жінка, назвемо ії Ліля.
Залишки енергії вона залишала на роботі. Приходила додому – лягала і все. Не хотіла читати, не хотіла ні в що вникати. Чоловік, діти – нічого не було потрібно. Не могла ні а ні мріяти, а ні чогось бажати.
Дванадцять років у професії. Дві вищі освіти. МВА. Міжнародний сертифікат. За плечима – компанія топ-5 на ринку країни, до того – європейський промисловий гігант, а перед цим – найскладніші вакансії в країні, які ніхто, окрім неї, не вмів закривати.
Чоловік запропонував їй на день народження попрацювати зі мною. Вона погодилась.
На першій сесії я запитав: з чим прийшла?
Вона відповіла: “проблем немає, у мене все добре”.
“Ну, подивимось” – так подумав я, і ми почали працювати.
Немає проблем
Два місяці після першої сесії Ліля плакала. На сесіях плакала, після сесій плакала.
Чоловік питав: “що ви сьогодні робили?” Вона відповідала: я плакала, а він не розумів – і це було зрозуміло. На той момент він захопився коучинговою спільнотою з культурою швидких проривів. Там було прийнято ставити агресивні цілі, підписувати зобов’язання з ціною слова і вимагати від себе результату за будь яку ціну. Він привів туди Лілю – і чекав, що я працюватиму так само. Що після кількох сесій вона вийде з планом, з проривними цілями, з розпискою.
Я працював інакше.
Я працюю на стику психології, коучингу, розстановок та духовних практик. За 15 років практики провів сотні сесій з людьми на таких позиціях. Топи, директори, люди під постійним тиском очікувань – своїх і чужих. Ті для кого важливо тримати обличчя, бути найкращим, не показувати що щось іде не так.
Мій підхід відрізняється від того на який розраховував її чоловік. Я не йду від цілей, бо часто вони придумані, щоб справдовувати чиїсь очікування. Я йду від запиту клієнта, і допомогаю йому зрозуміти – а чого він насправді хоче?
Вона прийшла спустошеною і сказала що проблем немає. Людині яка не розуміє чого вона насправді хоче – жоден план не допоможе. Спочатку треба це зрозуміти. І ми пішли туди, де це починається.
А починається це доволі часто в дитинстві. Не тому що нам психологам, дай тількі волю піти “копатись в дитинство”. Штука в тому, що саме в перші роки життя формується майндсет та певні патерни поведінки та особистісні риси.
Тому ми стали досліджувати цей період життя. Вона розповідала, а я слухав і бачив як складається картина. Дитина яку не хвалили. Старша дочка у східній родині, яка ніколи не була слухняною. Її ставили в кут, соромили перед родичами. І вона з дитинства шукала визнання – у однокласників, батьків, рідних. Але майже ніколи його не знаходила.
Зрозумійте мене вірно, я не маю щось проти цілей. Просто з мого багаторічного досвіду, людина яка не розуміє чого вона насправді хоче – будь-який план буде саботувати, звісно це несвідомо. Або буде нещасною попри найуспішніший успіх.
Коли їй було років шістнадцять, вона посварилась з татом. Вони довго не розмовляли. І вона потайки, щоб ніхто не знав – почала готуватись до олімпіади. Районна, міська, і нарешті – фінал на рівні всієї країни. Чотири місяці.
Прийшла додому і каже: тату, я виграла олімпіаду.
Він відповів: І ШО?
Вона після цього не брала участі в жодному конкурсі. І їй здається – що назавжди.
Я слухав це і вже розумів куди ми йдемо. Не до цілей і не до плану, а до питання яке вона ніколи собі не ставила. А що вона сама хоче від цього життя? Не для тата, не для кар’єри, не щоб комусь щось довести – а особисто для себе?
А чого ти сама хочеш?
Дванадцять років чужого життя
Вона прийшла в HR випадково. В кінці 90-х її тітка повернулась з Європи і на сімейних посиденьках сказала мамі: “Є в Європі така спеціальність – управління персоналом. Не знаю чим вони займаються, але мова у них точно добре підвішена. Може її туди?”
Мама зраділа: головне що не кадровик.
В інституті Ліля вперше в житті вчилась для себе. Заробляла на курсових для одногрупників – двадцять п’ять клієнтів, жодної повернутої роботи. Коли влаштувалась на першу “нормальну” роботу після інститута та отримала першу зарплатню – засмутилась. На курсових заробляла в кілька разів більше. 🙁
Перша робота – офіс-менеджер в рекрутинговій компанії в розпал кризи 2008 року. Її мали звільнити першою – випробувальний термін, найнижча посада. Натомість вона паралельно вела бухгалтерію, рісерчила вакансії і здала звіт який до неї не могли здати рік. Купила коробку цукерок на власні гроші, прийшла і здала за день. Звільнили чотирьох. Її залишили.
Вона так і не зрозуміла тоді, чому так працює? Просто робила що цікаво – і брала на себе більше ніж від неї чекали. Завжди.
Рісерчер, рекрутер, керівник напрямку, HR-бізнес-партнер у європейскому промисловому гіганті – де їй казали що вона “не схожа на слов’янку” бо постійно посміхається. Потім HR-директор у компаніі яка входить в топ-5 у своїй ніші. Курувала кілька філіалів в Азії.
Ззовні – блискуча кар’єра людини, яка знає чого хоче. Зсередини – як вона сама сказала пізніше – вона жодного разу не зупинилась і не запитала себе: а навіщо особисто мені все це? Чого я сама хочу від цього життя?
Вигорання ТОП-менеджера
У цій компанії-лідері вона пропрацювала кілька років. Наймала людей, вибудовувала процеси, гасила конфлікти між керівниками які не могли домовитись. Колеги називали її “Мамка”. Не як жарт. До неї приходили після нарад і питали: а що робити в підсумку? Вона підсумовувала, розставляла пріоритети, давала напрямок.
З дому виходила о 08:30. Поверталась о 20:30. Залишки енергії – на роботу. Додому – нічого.
– Я жила з відчуттям провини перед дитиною і перед чоловіком. Але зупинитись не могла.
А потім зупинилась. Не сама – просто закінчилось паливо.
Влітку минулого року вона зрозуміла, що вже не хоче більше нічого. Не хотіла читати, не хотіла вникати в нове, не хотіла чути слово HR. Якщо брати колесо балансу – каже вона – 50% займала робота, 25% чоловік, решта дитина. І ось цих 50% не стало. Порожнеча.
– Я відчувала себе повним нулем, який нічого не значить, нічого не може і нічого не хоче.
Вона не розуміла чому це сталось. Людина яка закривала найскладніші вакансії в країні, яка підняла цілий підрозділ з нуля – лежить і не може встати.
А я розумів. Бо вона все життя працювала заради зовнішнього схвалення – і ніколи не ставила собі питання чого вона хоче сама. Коли сил на це не залишилось – зникло і все інше. Бо своє, особисте, вона ніколи не будувала.
Тато зателефонував через три дні
Ми копали довго. Два місяці сліз, повільне розгрібання того, що накопичувалось роками.
І в якийсь момент вона наважилась та підійшла до тата. Він у неї такий – кремезний східний чоловік, який всього досяг сам. Вона каже:
– Тату, а чому ти ніколи не говориш що ти нами пишаєшся?
Він відповів: “тю, та я вами пишаюсь, я всім розповідаю!”
– Тату, ти може всім розповідаєш. Але мені ти жодного разу не сказав – Доню, я тобою пишаюсь. Ти міг пишатись мною просто тому що я твоя дочка. У тебе двоє чудових онуків, я вийшла заміж, у мене все добре. Просто тому, що я твоя дочка.
Тато нічого не відповів.
Через три дні він зателефонував і сказав: “Доньо, я тобою пишаюсь!”
Потім зателефонував її здивований брат. Мовляв – “ти що зробила з батьком? Він подзвонив і сказав що пишається мною”. Колеги брата питали його наступного дня – що трапилось, він весь світиться.
Тато ніколи їх не хвалив. Це був перший раз у житті.
І тут вона зрозуміла: вся ця кар’єра, всі ці докази – вона робила це не для себе. Вона робила це щоб тато сказав “молодець“. З того дня коли вона виграла олімпіаду на рівні всієї країни – і почула “і шо?”.
Всі ці докази – щоб її похвалили
Від стосунків з донькою до проектів з Кремнієвої долини
Вона каже, що після того як ми це пропрацювали, поступово почались зміни. Не одразу, не в один день. Але почались.
З дітьми вона почала спілкуватись інакше. Раніше хотіла, щоб вони були успішними і не помічала, що повторює помилку свого батька. Тепер просто підходила і казала: я тебе люблю. Дочка питала: за що? Вона відповідала: просто тому що ти моя дитина.
Коли дочка приходила з поганими оцінками, раніше це викликало в неї панічний жах. Тепер вона каже : я можу зараз посердитись, але я тебе люблю.
Одного разу дочка їй сказала: мамо, я боюсь повернутись до наших старих стосунків.
В роботі теж почало відбуватись щось незрозуміле. Ліля не любить продавати, тому і не продавала. Але клієнти починали знаходити її самі. Один порекомендував іншому. Той почав її “продавати” своїм знайомим. Вона просто показувала експертність, і люди хотіли працювати з нею.
Перестала давати безкоштовні поради. Почала називати ціну, і чути у відповідь: “виставляй інвойс”.
За перші ж кілька місяців, як вона почала вести власний консалтинг – заробила близько 12 тисяч доларів.
Я бачив як вона це говорила. Для неї це був не звіт про виручку. Уявіть шок людини, яка вперше в житті тримає в руках гроші, які вона створила сама. Не отримала від компанії, не заробила на позиції. Сама. І справа не в сумі, справа в тому що це вперше її власні, не чиїсь.
А потім вона взяла в роботу кілька команд з Кремнієвої долини.
“Якби ти мені про це сказав рік тому, коли ми починали працювати, я б ніколи в житті не повірила.”
Заключення
Все життя від неї всі щось чекали. Чоловік чекав від неї прориву. Розписку, цілі, агресивний план прориву на 90 днів.
А вона два місяці плакала. На сесіях, після сесій. І ми діставали з дитинства речі які вона ніколи нікому не показувала.
Вона класно це сформулювала:
– Поки ми не розкопали особисте , то про який бізнес взагалі мова? В мене не було фундаменту щоб туди йти. Не було на що спиратись
Вона дванадцять років будувала кар’єру, але жодного разу не запитала себе – а навіщо це їй особисто? Не для кар’єри, не для татового схвалення, а що вона сама хоче від цього життя? Коли я це побачив, то стало зрозуміло, що ніякий план їй не допоможе. А навпаки – закопає ще глибше. Спочатку треба було відповісти на це питання.
Я працюю на стику психології і коучингу, і за плечима 10+ років в бізнесі. Це дає одну важливу річ: я бачу одночасно і те що відбувається всередині людини, і те як це проявляється в роботі і грошах.
Таких людей як вона, я бачу часто. Все є – досвід, компетенції, результати. Але все одно є відчуття “щось не так”. І люди самі не можуть пояснити що саме. Для таких випадків є консультація “Прозріння” – там я допоможу вам зрозуміти що з вами відбувається і що з цим робити.
Якщо ви щось відчуваєте – навіть якщо логікою це не пояснити, то вам сюди. Головне що ваші відчуття вам не брешуть, і це достатня причина прийти.