Я під’їхав до під’їзду та потягнувся щоб повернути ключ і заглушити машину. Раптом тіло стало тремтіти. В мене тремтіли руки, ноги, щелепа. Таке трапилось вперше в житті. Я перелякався бо не розумів що зі мною відбувається.
Так тривало хвилин п’ять. Потім трохи відпустило, я вийшов з машини. Але всередині лишалася якась величезна тривога, яка нікуди не ділася.
Ця стаття про вигорання, проте я не буду давати академічне тлумачення і список симптомів. Краще розповім вам свою історію, з усіма деталями, включно з тими, які я довго не визнавав навіть собі. Так буде простіше та зрозуміліше.
Втомився, замахався, вигорів: це три різних стани
Коли людині погано, вона зазвичай каже одне з трьох: “я втомився”, “я задовбався”, або “я вигорів”. Часто ці слова використовують як синоніми. Але це різні стани, і те що з ними робити, теж різне.
- Проста втома: це коли попрацював, витратив ресурс, потрібно відновитися. Поспав, відпочив на вихідних, поїхав у відпустку, і знову нормально. Тіло і голова знають як відновлюватися, і роблять це.
- “Замахався”: це коли конкретна задача, людина або ситуація вже давно дратує. Набрид цей проект. Набрид цей клієнт. Набридло щодня одне й те саме. Набридли стосунки. Це сигнал, що щось конкретне потрібно змінювати, але загального виснаження немає.
- Вигорання: інше. Це хронічне виснаження, яке накопичується місяцями. Воно не минає після сну. Не минає після відпустки. Ти повертаєшся відпочилим, і через три дні знову порожній. Причому іноді, людина навіть не здатна розслабитися та відпочити. Бо вона не може перестати контролювати, не може відпустити напругу. Голова не вимикається. Це вже тривожний сигнал.
Є ще одна штука, про яку важливо знати. Якщо вигорання не помічати і продовжувати тиснути на себе, то наступна зупинка – це вже може бути депресія. Це вже інша історія, і про неї окремо.
Але чому люди взагалі доходять до вигорання, навіть коли сигнали вже є? Вони просто звикли на себе забивати.
“А кому зараз легко”, “раніше було складніше”, “в інших ще важче”
Людина пригнічує напругу, навіть не дозволяючи собі визнати, що їй погано. Я сам відчував сигнали. Помічав. І ігнорував. Розповім про це докладніше на своїй історії.
Березень 2020: як локдаун зруйнував все, що я будував
Середина березня 2020 року. Локдаун.
До цього я кілька місяців готувався до двох великих подій.
Перша: виступ на великому форумі для жінок підприємців. Я заздалегідь “купив слот” – ставши спонсором форуму. Оплатив роботу маркетологу і тренеру з ораторського мистецтва – щоб підготувати свій виступ.
Друга: живий триденний інтенсив з психології. Люди вже внесли передоплати, я забронював приміщення, готель, купив квитки. Все відмінилося в один момент. Але ці гроші я вже вклав в оренду, рекламу, підготовку. Фізично їх вже не було. Передоплати довелося повертати з власних заощаджень. Підприємці зрозуміють.
Помилка яка коштувала мені півтора місяця роботи і грошей
Одночасно з’явився новий проект. Власник преміального сервісного бізнесу попросив взяти його компанію на антикризовий супровід. 8 людей у команді + підрядники, високий середній чек, амбітні плани. Домовилися на фікс плюс % від приросту прибутку. Щоб зануритися в проект, на час знизив кількість консультацій з особистими клієнтами і клієнтами консалтингової компанії з якою працював вже п’ятий рік. В моменті здавалося, що це правильне рішення – треба повний фокус на новий проект.
Коли отримав доступ до фінансів цього проекту та почав в них занурюватись, побачив катастрофічну картину.
Компанія працювала в преміальному сегменті з високим чеком за проект. Але гроші за роботу приходили тільки після завершення етапів робіт та прийомки клієнтом.
А етапи системно зривались: відповідальний за виробництво не контролював готовність, черговість і терміни. Якщо один етап не закрито вчасно, наступна бригада підрядників, яка мала заходити, йшла на інший свій об’єкт. У хороших спеціалістів графік розписаний на місяць вперед, чекати вони не будуть.
В умовах локдауну навіть маленька затримка могла зірвати проект. Місто величезне, у команди одна машина на кілька об’єктів, розкиданих по всьому місту, пробки, обмеження на пересування. Провтикались на день – а термін здачі в підсумку зсувався на тиждень.
Допускалися всі класичні помилки в управлінні проектами, і вони, як завжди, призвели до величезного касового розриву. Виручка в кілька разів нижча за точку беззбитковості. Резервів немає. Команда на чесному слові. Список кредиторів довгий, я в ньому десь на п’ятдесятому місці. По факту я подарував їм 1,5 місяця роботи, і зрозумів що потрібно виходити.
Спіраль вигорання: я тиснув на себе замість того, щоб зупинитися
З середини квітня я намагався запустити власний онлайн-продукт. Придумував концепцію, готував вебінар, запускав рекламу, спілкувався з учасниками. В результаті виявлялося: не потрапив у біль аудиторії, людям це не потрібно. Робив нову ітерацію: знову мимо. В голові постійно крутилося одне питання: ДЕ ГРОШІ, БОГДАН?
І тут почала закручуватися спіраль. Наприкінці кожного періоду я не досягав того що намітив. Замість того, щоб переглянути план, я додавав до наступного періоду те, що не добрав. Планка вимог до себе росла, а результат лишався тим самим. Я тиснув на себе все більше, а мій ресурс танув на очах. Коло замикалося.
До кінця червня я намалював собі плани на літо – цифри які були просто баснословними для тих обставин. Десь всередині я відчував ,що це нереально. Але погодитися з цим – означало визнати свою слабкість.
У травні ми переїхали за місто, до моїх батьків. Контекст важливий: локдаун тоді був жорстким. Не можна було з’являтися на вулицях, гуляти в парках, виходити на дитячі майданчики. А у нас маленька дитина, весна – не сидіти ж у квартирі цілими днями. За містом спокійніше: ніхто не чіпає, великий двір, природа, свій простір.
Але робота у мене онлайн: консультації, зустрічі. А електрику в тому районі вимикали без попередження, іноді на півдня. Коли світло пропадало під час сесії з клієнтом – то я збирав ноутбук та їхав до Харкова, в нашу з дружиною квартиру, де був нормальний інтернет. В один з таких днів під’їхав до під’їзду, потягнувся заглушити двигун, і мене почало тремтіти все тіло.
А дружина не знала нічого про те, що відбувається. Я не говорив їй кілька місяців, та робив все можливе, щоб вона навіть не здогадалась. Просто не міг собі дозволити сказати правду. Тому грав роль успішного чувака, у якого все під контролем. А всередині тремтячими руками збирав картковий будиночок, який розсипався на очах.
Я впевнено йшов у бік нервового зриву. І не помічав, бо був надто зайнятий тим щоб тримати гарне обличчя.
Якщо вигорання вже є, то відпустка не допоможе
Коли я розповідаю цю історію, люди часто питають: “ну чому просто не взяв паузу? Не відпочив нормально?”
Бо в стані вигорання напруга нікуди не йде, а розслабитися людина вже не здатна. І чим довше це триває, тим сильніше стискається пружина всередині. Тим важче зупинитися.
Поясню на простій аналогії.
- Втома: це коли в машині закінчується бензин. Зупинився, заправився, поїхав далі.
- Вигорання: це коли двигун працював на знос так довго, що почали горіти деталі. Заправити бензин вже недостатньо. Потрібно зупинятися і розбиратися, що так зламалося.
Саме тому відпустка не завжди допомагає. Людина не здатна розслабитися: не може перестати контролювати, не може відпустити напругу. Голова не вимикається. Думки ганяє по колу. Пішов у кафе відпочити, сидить і думає: “як це я тут сиджу поки все горить”. Ніби взяв паузу, а всередині все те саме.
У мене був момент коли після кількох дуже напружених тижнів я ввечері відкрив книгу яка мені була цікава, і не зміг читати. Увімкнув кіно, не зміг дивитися. Мені взагалі нічого не хотілося. Все, на що мене вистачило: я запалив свічку і просто дивився на вогонь. Більше ні на що ресурсу не було.
Чому сила волі при вигоранні прискорює падіння
Те саме з силою волі. Проблема не в тому, що її не вистачає. Проблема в тому, що людина в стані вигорання і так вже виснажена. Якщо тиснути на себе ще сильніше, то це означає витрачати те, чого вже немає.
Плюс, швидше за все вона робить щось, що не дає ні результату ні задоволення. Продовжує раз за разом робити те, що не працює, не зізнаючись собі в цьому. Її важливі потреби не закриті, і чим довше це триває, тим глибше виснаження. Сила волі тут не допоможе. Вона тільки прискорить падіння.
Напруга, яка накопичується всередині, все одно знайде вихід. Питання тільки в тому, яким чином. Хтось зривається на близьких через дрібниці. У когось загострюються болячки: спина, шлунок, тиск. У когось, як у мене тоді в машині, напруга просто вириваєтьcя назовні, коли сил її стримувати більше не залишається.
Мені допомогли не нові плани і не чергові спроби зробити щось нове. Кожна така спроба не просто не давала результату, вона закопувала мене глибше. Мені стало легше, коли я перестав брехати собі.
Хто більш вразливий до вигорання: зовнішні опори і пастка самооцінки
Є люди які переживають важкі періоди і виходять з них відносно цілими. А є ті хто в схожих обставинах “згорають” набагато швидше. В чому різниця?
Різниця полягає в тому, на що людина спирається всередині себе.
Коли самооцінка стійка, людина не пов’язує кожен провал з особистою цінністю. Ну не вийшло, значить не вийшло. Боляче, неприємно, але не катастрофа. Вона може пережити невдачу і рухатися далі.
Але є інший варіант. Коли людина не спирається на себе, їй потрібні зовнішні опори. Зовнішні опори це: гроші, кар’єра, статус, схвалення інших, успішні діти, стосунки. Поки все це є, вона тримається. Коли щось з цього руйнується, руйнується і вона сама.
Така людина ставить собі недосяжні цілі, не тому що амбітна, а тому що їй потрібно постійно доводити собі, що вона достатньо хороша. Але фінішної черти не існує. Планка вимог до себе росте автоматично, і разом з нею ростуть страх, напруга, відчуття що ти ніколи не дотягуєш.
Це невротична спіраль. Кожне нове досягнення дає полегшення на короткий час, і планка одразу піднімається вище. Іноді людина навіть не встигає порадіти результату, насолодитися перемогою, і одразу все це знецінює, ледь встигнувши отримати. І слідом ставить собі ціль і планку ще вище, часто не маючи для цього потрібних ресурсів.
Не існує точки де можна зупинитися і сказати собі “тепер достатньо, я достатньо хороший”. Ця точка завжди буде десь попереду, а людина буде виснажувати себе нескінченною гонкою.
В теорії я це знав. Але все одно потрапив в цю пастку. Бо одна справа – розуміти механізм, а зовсім інша – це помітити його в собі в той момент, коли він вже запущений.
Контрінтуїтивне рішення: визнати, що не вивожу і не знаю що робити
Наприкінці червня я йшов містом після однієї чоловічої групи. Осмислював те, що там відбулось. І в якийсь момент сказав собі вголос те, що давно розумів, але відмовлявся визнати.
Я це не вивожу. У мене не виходить. І я не знаю, що робити.
Це був перший раз за кілька місяців, коли я перестав брехати собі.
До цього я знав, що ці плани нереальні. Відчував це. Але не визнавав це. Бо визнати це – означало зізнатись собі, що виходу я не бачу, а це було нестерпно. Тому я продовжував ходити по колу. Ставив нові цілі, запускав нові ітерації, тиснув на себе ще сильніше. І все глибше йшов вниз.
Одне це визнання виявилося цілющим. Зник цей нелюдський тиск на себе. Я перестав удавати що все під контролем, не дозволяти собі визнати правду навіть наодинці з собою.
Після цього я прийняв кілька конкретних рішень. Скасував майже всі робочі плани та ідеї на літо. Логіка була проста. Кожен запуск – це не тільки гроші на рекламу і підрядників. Це дні підготовки, колосальні витрати енергії, і все це паралельно з основною роботою з клієнтами.
Літо мине, і наприкінці серпня я опинюся в одній і тій самій точці в будь-якому випадку. Вона виглядає так: нові ідеї та проекти грошей не принесуть.
Але є два варіанти як туди прийти.
- В першому: я спалюю заощадження і сили на заздалегідь безглузді спроби, а внутрішня напруга, тривога і накопичене розчарування стануть в кілька разів сильнішими.
- В другому: я не витрачаю те що є, зберігаю сили і енергію, відпочиваю, накопичую ресурс та маю час переосмислити.
Вибір був очевидним. Ми поїхали в гори на два тижні.
Це було найважливіше рішення того літа. Я нарешті почув себе, та визнав, що плани нереальні, неадекватні, нездійсненні. Для мене це був перший справжній контакт із собою за кілька місяців.
Чому я мовчав: історія про сором і чоловічу культуру
Дружина не знала, що відбувається. Я не говорив ій кілька місяців, бо просто не міг собі дозволити сказати правду. Я міг розповісти друзям, але не їй. Чому?
Бо визнати це – означало показати свою слабкість і вразливість. Визнати, що не знаю що робити і не справляюся – для чоловіка це часто страшніше та важче, ніж сама ситуація.
Це не слабкість конкретної людини, а наслідок виховання та культури в якій ми зростали. В садочку, вдома, в школі, на вулиці. З дитинства нас вчили що чоловік не боїться, не скаржиться, незворушний і завжди знає що робити. Такий супергерой-самурай.
Сором: це коли важко визнати правду. Чоловіку страшно відчути себе поганим, неповноцінним, не таким могутнім та потужним як раніше. Відчуття сорому змушує робити безглузді речі і не визнавати очевидне.
Приведу приклад свого клієнта.
У мене був клієнт. Його бізнес був завязаний на постачання у ресторани. Але через локдаун – замовлення впали. За кілька тижнів оборот впав десь на 70-80%. А в нього кредити, команда, постійні витрати – все це нікуди не ділося. А виручки немає. Його родина звикла до певного рівня життя та комфорту, а тепер треба на всьому економити.
Він почав боятись, що якщо дружина дізнається як в нього насправді справи, то піде від нього до когось більш успішного. Здавалось би – абсурд. Всі ці страхи, насправді плід йогоуяви, бо жодним чином, дружина так себе не поводила. Але від цього почуття просто так не відмахнешся. Звідки беруться такі страхи – в наступній статті розберемо окремо.
Одного разу друзі покликали його в ресторан попити кави. Просто кава з тортиком, 50-70 доларів на людину. Раніше для нього це були кишенькові гроші. Він заробляв стільки, що на такі суми навіть уваги не звертав взагалі. А тепер – це був тиждень заправки машини. І він не міг сказати: “хлопці, у мене зараз з грошима жопа”.
Почав вигадувати причини, чому не може прийти. “В мене там справи, я зайнятий”. Друзі відчували якусь фальш, і не розуміли що відбувається. Чому він почав їх уникати? Раніше в таких ситуаціях чи не першим прибігав.
Історія з рестораном про одне: людина вигадувала причини не прийти, бо не могла визнати свої труднощі перед іншими, через страх того як вона буде виглядати в чужих очах.
Вигорання – це настільки хитрий механізм, що навіть досвідчені люди можуть не помітити його в собі
Восени того ж року, в роботі з психотерапевтом, я виявив всередині себе величезне почуття сорому, яке раніше не помічав. І усвідомив в собі настільки хитрий і витончений механізм придушення власних почуттів, що зміг побачити і визнати його тільки проживши найжорстокішу кризу і опинившись на межі нервового зриву.
Це відкрило мені рівень розуміння себе, який раніше був недоступний. Я побачив, що роблю зі своїм життям через це: які рішення приймаю, які труднощі сам собі створюю та як це впливає на стосунки.
З тих пір я працюю з цим інакше. І з собою, і з людьми які приходять до мене. Про сором: це окрема велика тема, про неї наступного разу.
Заключення:
Мені довелось зізнатися самому собі: що всі ці спроби тиснути на себе, запускати нове, їхати на залишках сил – не працюють і не спрацюють. Я не знаю що робити далі. А потім – залишитися та побути в цій точці розгубленості. Перестати тікати. Ось з чого почався мій вихід з вигорання. Нові плани, ідеї або чергові спроби щось змінити – не допомогали, а навпаки – вони мене тільки закопували глибше.